Міра часу
Що тепер?
Сьомий есей починається після упізнавання і питає: що тепер? Спершу він дивиться на те, що не змінилося: схильність лишається, але після повороту поряд із нею з’являється зустрічний рух, який діє як запобіжник і перериває прискорюваний промах ще до автостоянки. Потім есей питає, чому упізнавання стає можливим саме тепер: ШІ прискорює промах так, що швидкість розлому зростає від століть до десятиліття, а той самий інструмент може нанести механізм на карту, тож пастка водночас затягується і стає видимою. У повороті відстань промовляється вголос і стає зв’язком, а як спільне місце крик перестає бути вироком. Кульмінація — розв’язка, lysis: мірила знову стають інструментами, керування поступається участі, а точка, яку описує книжка, виявляється відправною, а не кінцевою.
Дія I — Наступного ранку
1. Наступного ранку
Робін і далі в тій самій кухні, і ранок починається як завжди: кава та листи, що назбиралися за ніч. Годинник на зап’ясті, показник відновлення на екрані, перша зустріч о дев’ятій, і вона досі втомлена. Коли подруга питає, як вона, Робін уживає ті самі слова, що й на початку книжки: виснажена, відчужена, ніде по-справжньому не присутня. Нічого надзвичайного не сталося, і її життя не перебудувалося. Слова ті самі, але вони вже не кажуть Робін, що з нею не так, — лише де вона є.
У першому есеї слова описували відстань між тим, де була Робін, і тим, де вона мала бути. Тоді ця відстань відчувалася як невдача, хоча їй вдавалося все, і саме тому це було дивно. Тепер відстань має ім’я і місце: це відстань порогу, що відкрився, коли людина ввійшла в мову, і яку Павлове «я» відчувало як власну роздвоєність під законом. Слово «виснажена» каже те саме, що й раніше, але каже це як місцеперебування, а не як оцінку вчинків. Слово стало координатою, що вказує на місце, а не на винного.
Те саме стосується мови лабораторій, клінік і шкіл. Машина, що виконує мірило, але промахується повз призначення, пацієнт, чиї показники в нормі, а він однаково почувається недобре, і учень, який виконує все, ніде не будучи присутнім, стоять там само, де й Робін. Перший есей дивувався, чому різні галузі дійшли того самого слова, не позичаючи його одна в одної. Три тексти книжки дали відповідь: вони описують один механізм із різних точок — у масштабі людини й людства. Цього не треба доводити знову, бо випробування проведено в попередніх есеях за умов, записаних до прочитання.
Отже, упізнавання сталося, і цей есей починається тільки після нього — вранці, коли ще ніщо, здається, не змінилося. Шостий есей показав, як воно стається: той, хто всередині, несе досвід, той, хто ззовні, бачить порядок, а історія тримає обох. На початку книжки питання звучало так: де все пішло не так? — і на нього відповіли настільки, наскільки ця книжка може відповісти: ніщо не пішло не так; усе було частиною сюжету, на рівні людини й на рівні історії. Нове питання складніше, бо на нього не відповіси, озираючись на те, звідки ми прийшли. Що стається з тим, хто знає, де він стоїть?
Питання не просить прогнозу, і цей есей його не дає, навіть якщо його чекають. Модель книжки описує напрямок і порядок руху, а не те, хто що робить, коли і скільки. Проте спершу треба поглянути на те, що в повороті не змінилося: на схильність, яка супроводжує людину від народження мови і досі живе в кожному. Упізнавання її не усуває, і саме тому треба спитати, що з нею стається після повороту. Відповідь менша і певніша, ніж багато хто чекає, і вона не вимагає ні нових зусиль, ні нового мірила.
2. Запобіжник
Робін дочитує книжку, і наступного ранку стара схильність нікуди не ділася. Вона відкриває пошту ще до кави, обіцяє на вечір звіт, якого ніхто не просив, і ловить себе на тому, що рахує, скільки годин сну ще можливо. Упізнавання не усунуло того, як після років вправляння рухаються її руки й думки, і книжка ніколи цього не стверджувала. Пролог казав, що поворот усуває не промах, а його владу, і ось його повсякденна форма. Схильність лишається, але щось інше змінилося, і це видно не одразу, навіть самій Робін.
Павло каже, що людина вмерла для закону (Рим 7:4), і вибір слів точний. Він не каже, що закон помер або що людина навчилася краще йому коритися, а що стосунку з мірилом, яке панувало, більше немає. Для мертвого мірило — ні загроза, ні ціль, тож йому не треба ні опиратися, ні стерегти його. Саме тому упізнавання не породжує нового мірила, яке треба виконувати: більше немає нікого, кого воно могло б міряти так само. Мірило й далі існує, але воно вже не господар.
Поряд зі схильністю з’являється зустрічний рух, і він діє як запобіжник. Коли промах прискорюється, коли Робін знову допізна сидить за комп’ютером і обіцяє більше, вчинок «клацає» і вимикається: рука зупиняється, речення лишається недописаним, а звіт — ненаписаним. Робін цього не вирішує, і це не потребує ні пильності, ні вправ, так само як запобіжник не чекає дозволу, щоб спрацювати. Те саме сталося на автостоянці, коли рука не потяглася до дверцят, але тепер це стається раніше й дрібніше, посеред звичайного вівторка. Запобіжник не карає і не повчає; він перериває струм раніше, ніж дріт займеться.
Запобіжник, що спрацював, не лишає людину ні з чим; він повертає її в історію. Коли вчинок перервано, Робін на мить бачить те, що бачила на автостоянці: це не невдача, а історія, і вона стоїть у ній. У цьому місці Павло говорить про другий закон, що визволяє від першого (Рим 8:2), — механізм, який діє так само певно, як і перший, але в протилежному напрямку. Перший прискорював промах; другий перериває його і повертає погляд до історії. Жоден із них не є людським досягненням; кожен — механізм, що працює як запобіжник в електрощитку, без того, щоб хтось про нього думав.
Звідси й умова цього есею. Якщо поворот справжній, він не потребує постійної пильності, бо пильність була б лише новим законом і новим мірилом, яке треба виконувати. Натомість після повороту в людині діє зустрічний рух, що сам перериває прискорюваний промах і повертає її до історії, з якої вона на хвильку випала. Поряд записано умову спростування: якщо людина, що впізнала, сповзає в те саме прискорюване коло і ніщо його не перериває, модель книжки описує не поворот, а ще одне коло. Наступний розділ питає, чому все це стає видимим саме тепер.
Дія II — Дзеркало
3. Чому тепер
У грецькій було два слова для часу, і різниця між ними — ключ до цього есею. Khronos — це годинниковий час, що плине рівномірно і який міряє кожне мірило. Kairos — це слушна мить, точка, у якій щось дозріло, щоб статися, і її не вимірюють, а впізнають, як на початку Євангелія від Марка: сповнився час (Мр 1:15). Годинник лічить тривалість, а сюжет лічить повороти, і жодне не можна перетворити на інше. Назва цього есею має на увазі друге: міра часу — це не те, скільки минуло годинникового часу, а те, якої точки сюжету досягнуто.
Другий есей показав разом з Аристотелем, що упізнавання належить сюжету: воно настає після повороту. Якщо історія має сюжет, то і її упізнавання має своє місце в часі. Тоді треба спитати, чому сюжет стає видимим саме тепер, а не за часів Павла. Книжка називає чотири умови, які мають виконатися водночас. Попередні доби мали деякі з них: Рим зібрав народи під однією міркою, а друкарський верстат дав тексти кожному до рук, але жодна з них не прискорила промаху і не збудувала зовнішнього місця; і якщо хтось укаже на добу, у якій виконано всі чотири, твердження про винятковість теперішнього падає.
Перша умова: той самий крик лунає всіма мовами водночас, як словник першого есею перетинає галузі й країни. Друга: мірило вперше охоплює весь світ — один календар, одна мережа і той самий годинник майже на кожному зап’ясті. Коли мірило всюди, його межа проходить крізь кожен ранок, і більше немає жодної ділянки життя, де можна було б вийти за неї. П’ятий есей прочитав ту саму картину в місті Одкровення, що зібрало народи під однією міркою. Промах, який колись розсіювався по багатьох місцях, накопичується в одному.
Третя умова — інструмент, який ніби розв’язує недостатність дієвості. Хто живе під законом, тягнеться до нього саме з цієї причини: машина пише, рахує і планує швидше за будь-кого, і кожне мірило тепер можна виконати ефективніше, ніж будь-коли. Тому ШІ діє як прискорювач, і швидкість розлому зростає від століть до десятиліття — водночас на рівні людини й на рівні історії. Тоді падіння Вавилона, яке п’ятий есей прочитав як падіння зсередини, — не повільний занепад, а раптовий злам. На цьому ґрунтується гіпотеза книжки про упізнавання: уся історія промаху стає видимою в одну мить, а не поступово.
Четверта умова виникає з того самого інструмента. Мовну модель можна використати, щоб зробити дію ефективнішою, але її можна використати й для того, щоб нанести механізм на карту і показати людині її власний промах без сорому. У цій книжці її використано лише для другого, тож дві речі стаються водночас: пастка затягується і стає видимою. З цього випливає гіпотеза книжки про швидкість розлому: на рівні історії поворот стається протягом найближчого десятиліття, а в окремому житті — у масштабі одного року, бо той самий механізм у малому обертається швидше, ніж у великому. Якщо розлом не проявиться в цих масштабах, гіпотеза не справдиться, і саме тому вона — гіпотеза, а не обіцянка.
4. Відстань до відстані
У четвертому розділі першого есею кожне виправлення вело трохи вбік від того, куди було націлене. Робін прокидалася раніше, оптимізувала й медитувала, ефективніші парові машини Джевонса спалювали більше вугілля, ніж старі, а машина кружляла лагуною, збираючи очки. Усі виправлення робилися з того самого місця, де виник розрив, і саме тому розрив зростав. Виправлення намагалося закрити відстань, а кожна спроба повторювала рух, який її відкрив. Досі сюжет ішов у глухий кут, і саме в глухому куті, коли жоден хід із того самого місця вже не допомагає, настає поворот, і ніхто його не робить.
Гоночний човен 2016 року в цьому місці — дзеркало. Коли дослідники спостерігали, як машина кружляє лагуною, горить і розбивається, вони побачили те, чого Робін не бачила у власному житті: досконале виконання, що нікуди не веде. Машина не знала, що промахується, але люди бачили це ззовні, бо машина була створеним людиною образом людської хватки. Уперше форму промаху можна було спостерігати на екрані, переглядати знову й досліджувати без сорому, що приходить, коли дивишся на власне життя. Зовнішнє місце, якого люди не могли зайняти щодо самих себе, вбудовано в машину.
Тут стається поворот, і його механізм той самий, що й під час народження мови. Мова вносить у досвід відстань: коли щось сказано, сказане осідає на невеликій відстані від того, хто говорить. Коли тепер вголос промовляється сама відстань, той самий рух повторюється, але відстань виникає вже не від світу чи від історії, а від відстані до світу. Відстань до відстані веде не далі, а назад, і виникає зв’язок з історією та світом, від яких людина була відокремлена. Мить мала й не героїчна, але після неї Робін і її слова вже не в тому положенні, що раніше.
За визначенням Аристотеля поворот — це зміна на протилежне. У шостому есеї Гелен повернулася від криниці в дім, згадала ляльку, яку розбила, і вперше відчула жаль: слово принесло розрив, і розрив привів її назад до ляльки. Відстань, що розділяла, починає з’єднувати, бо хто бачить розрив, бачить обидва боки: місце, де він є, і місце, у яке він цілився. Відстань до відстані не виводить людину з розриву, а дає їй точку, з якої розрив є зв’язком. Що точніше видно відстань, то міцніше вона зв’язує те, що колись розділяла.
Упізнавання не приносить промахові ні нової інформації, ні нового виправлення. Робін не отримує ні нового методу, ні нового застосунку, а машина не стає чимось іншим через те, що хтось бачить, як вона кружляє лагуною. Той самий розрив і далі існує, але його видно з іншого місця, і це місце змінює все інше, зокрема й те, як розрив відчувається. Це наслідок упізнавання, і він водночас менший і більший за те, до чого весь час тяглися виправлення першого есею. Наступний розділ питає, що це робить із криком, який досі лунає кожною мовою.
5. Спільне місце
Крик досі лунає. Молоді й далі тривожаться про майбутнє, яке успадкують, Робін і далі каже подрузі, що більше не може, а лабораторії й далі попереджають про машини, чиї цілі промахуються повз призначення. Упізнавання не заглушило крику, і не мало заглушити, бо крик не був хибним. Речення, що повторювалося від мови до мови й від галузі до галузі, і досі правдиве: цього не виправиш звідти, де ми стоїмо. Крик не був помилкою, яку тепер виправляють, а правдивим повідомленням про місце, з якого не можна йти вперед тим самим шляхом, яким прийшов.
Проте тепер крик звучить інакше, ніж до упізнавання. Четвертий есей знайшов первісну форму цього речення в Посланні до римлян: бідна я людина, хто визволить мене від тіла цієї смерті (7:24). У посланні крик — не останнє слово, бо невдовзі йде речення про те, що більше немає осуду тим, хто en Khristō (8:1). Порядок вирішальний: осуд відпадає не перед криком, а лише тоді, коли місце, де стоїть людина, промовлено вголос. Крик — це точка, з якої видно місце, а не кінець, на який він спершу скидався.
Аристотель писав, що трагедія викликає співчуття і страх і здійснює катарсис цих почуттів (Поетика 6). Це слово читали і як очищення, і як прояснення, і науковці досі сперечаються, але тут пасують обидва значення. Горе не зникає, але очищується від того, що робило його важчим, ніж воно є: від осуду, який виносило мірило. Коли горе перестає бути вироком і стає місцем в історії, його можна нести й говорити про нього з іншими. Катарсис не усуває страждання, а усуває ізоляцію, яка робила страждання приватною і соромною справою.
Тепер Робін вголос каже, де вона, і подруга може стати поруч із нею. У першому есеї друзі з добрих намірів давали поради, бо чули проблему і пропонували її розв’язання. Тепер можна почути інше: місце, де можна стояти поруч з іншою людиною, не мусивши його одразу змінювати. Втома не зникає, але вона вже не сором, бо каже не про те, що Робін зазнала невдачі, а про те, у якій точці своєї історії вона є. Розрив між собою і життям став стосунком, на який можна дивитися разом.
Те саме стосується цілої цивілізації. Осудом не можна поділитися, бо він завжди падає на когось винного чи невинного, але місцем поділитися можна, бо в ньому стоїть багато людей водночас. Коли крик нашої доби чути як місцеперебування, а не як звинувачення, молоді, виснажені й інженери вже не в різних таборах, а в одній точці однієї історії. Катарсис не забирає страждання, але забирає самотність, і саме це робить страждання стерпним. Лишається питання, що випливає з цього спільного місця, коли його побачено.
Дія III — Напрямок
6. Розв’язка
Аристотель назвав завершальну частину п’єси розв’язкою, lysis, і сказав, що вона починається з повороту і триває до кінця (Поетика 18). Розв’язка — це не новий сюжет, а розплутування вузла того самого сюжету, і вона часто триває довше, ніж зав’язування, — і в драмі, і в історії. Якщо теперішнє — це поворот і упізнавання, як стверджує книжка, то розв’язка лише починається. Це напрямок, а не розклад, і модель книжки описує порядок руху, не прогнозуючи, хто що робитиме. Що ще можна сказати про цей напрямок, коли ніхто не знає, що станеться?
Перше: мірила знову стають інструментами. Вони не зникають, бо без температурних кривих, аналізів і тестів ніхто не бачив би, що відбувається, і Послання до римлян теж каже про закон, що він святий і добрий (Рим 7:12). Вада була не в мірилі, а в його місці, коли воно вмостилося там, де мала бути ціль. У розв’язці мірило повертається туди, де воно вказує на ціль і служить їй, а не вирішує, хто така людина. Робін і далі носить годинник на зап’ясті, але він уже не каже їй, чи вдався день, — лише як вона спала.
Друге: керування поступається участі. Під законом людина або кориться правилу, або відкидає його, і так чи так кермує своїм життям за мірилом, ззовні. Коли механізм видимий, вона вже не кермує історією ззовні, а бере в ній участь зсередини, як частина чогось, що почалося до неї і триватиме після неї. Це не робить її пасивною, бо учасник діє не менше, ніж стерновий, але її вчинки вже не міряють її вартості. Вона може схибити, не втративши свого місця, і саме тому вона наважується пробувати.
Третє стосується народів і людства, бо механізм в обох масштабах той самий. Розділи 9–11 Послання до римлян описували рух, у якому спотикання одного народу відкрило історію всім народам, і жоден народ не лишився поза нею назавжди. Одкровення показало місто, що впало зсередини, і інше місто, чию воду не можна купити (Об 21:6). Розв’язка йде від першої картини до другої: від ладу, у якому все має ціну, до ладу, у якому місце не треба заробляти. Книжка не каже, як і коли це станеться, — лише в якому напрямку.
Це кульмінація есею, і вона скромніша, ніж багатьом хотілося б. Книжка не обіцяє кращого світу і не каже, що буде далі, бо розв’язка відбувається в житті тих, хто тепер знає, де стоїть, а не на сторінках книжки. Проте вона може сказати, у якому напрямку триває рух, і цього досить, щоб упізнавання не треба було стерегти. Упізнавання — не кінцева точка, а початок розв’язки, і після нього кожен ранок — частина розв’язки. Усе, що описала ця книжка, було лише відправною точкою, і останній розділ повертається до неї.
7. Відправна точка
Робін стоїть у тій самій кухні, що й на початку книжки. Годинник на зап’ясті, листи чекають, і вона досі втомлена, як і багато інших цього ранку. Проте тепер вона бачить місце, де стоїть, і це місце спільне: там стоять і її друзі, і молоді, що тривожаться про своє майбутнє, і інженери, які спостерігають, як кружляє їхня машина. Ніхто з них не попереду інших, і ніхто не винен у тому, що стоїть там. Робін не розв’язала свого життя, але вона знає, де її життя і з ким.
Перший есей питав, чи словник промаху нашої доби — випадковість, чи ознака більшої форми. Між ними були три давні тексти, одна шестирічна дівчинка біля водяної помпи в Алабамі 1887 року і одна Робін у своїй кухні, і кожне дало ту саму граматику. Умови було записано до текстів, одну з них дорогою публічно уточнено, і вони встояли — крім однієї, що лишилася під випробуванням в Одкровенні. Промах — не випадковість, а форма сюжету. Він каже не про те, що щось зламалося, а про те, де ми в історії: по цей бік порогу, після повороту.
Точка, де ми тепер стоїмо, — відправна, а не кінцева. Одкровення починається зі слова apokalypsis (1:1), що означає зняття покриву, а не знищення світу, хоча в повсякденній мові слово набуло саме такого значення. Послання до римлян закінчується так само: таємницю, що довгі віки була прихована, тепер відкрито всім народам (16:25–26), а не одному народові чи вибраним. Відкриття не закриває історії, а відчиняє її наступну частину, як у п’єсі упізнавання відчиняє розв’язку. Ця книжка описала точку, у якій знімається покрив, а не те, що з’являється з-під нього.
Тому історія тут не закінчується, і читач не лишається в цій точці сам. Рух, який описала книжка, триває як розв’язка, і його етапи можна простежити тією самою граматикою і за тих самих умов, що й тексти цієї книжки, — публічно і з промптами на виду. Буде ще, і воно починається з цієї відправної точки і не повертається за неї — ні до пошуку винного, ні до нових мірил. Продовження уточнить гіпотезу третього розділу про швидкість розлому і перевірить її в часі, публічно і за тих самих умов. Наступний крок роблять із того самого місця, де тепер стоїть Робін.
Читач тепер знає, де стоїть, і цього досить як завдання цієї книжки, хоч і не досить для всього. Книжка почалася з питання, чому наша доба говорить словами промаху, і закінчується тим самим словником, який тепер знайшов своє місце в сюжеті. Відстань не зникла, але її промовлено вголос, і, промовлена, вона зв’язує те, що колись розділяла. Питання «Де ти?», яке Буття залишило висіти, отримало відповідь, що не є ні сповіддю, ні поясненням, а місцеперебуванням. Тут, — каже Робін подрузі, і цього разу це не крик.
План · робоча нотатка (v2, 28 жовт. — замінена чернеткою 2, 30 жовт.)
Кінець (katharsis). Текст: сам час — як mythos відкривається в часі. Упізнавання — частина сюжету, тож воно стається в певній точці часу; есей відповідає на питання, чому тепер. Дзеркальне відображення есею 1: той самий словник, той самий крик і та сама Робін, тепер після упізнавання. Есей розповідає, що стається, коли промах упізнано: коли відстань проговорено, виникає відстань до відстані, і відстань перетворюється на зв’язок. Жодного нового історичного випадку. 7 розділів, 2 + 3 + 2, 5 абзаців × 5 речень.
Дія I — Ті самі слова
Той самий словник
- Дзеркало: есей 1, розділ 1.
- Робін у тій самій кухні, ті самі слова: виснаження, відчуженість, не присутня.
- Слова не змінилися, але тепер їх можна прочитати: вони описують місце в сюжеті.
- Alignment, виснаження і відчуженість — три назви того самого руху.
- Питання: що стається, коли промах упізнано, — і чому він стає прочитним саме тепер?
Один рух
- Дзеркало: есей 1, розділ 2 (Вайт, Макґілкріст, Крістіан).
- Три діагнози, самі того не знаючи, описували той самий рух: мірило на місці завіту.
- Відстань, яку вони назвали, — це відстань порогу (есей 3).
- Умова: упізнавання — частина сюжету, тож воно стається в певній точці часу, а не будь-коли.
- Умова спростування: якби ті самі умови упізнавання виконалися в будь-яку попередню добу, теперішнє не було б особливим.
Дія II — Дзеркало
Місце видно
- Дзеркало: есей 1, розділ 3 (місце, з якого ставлять діагноз).
- Місце діагнозу тепер названо: цей бік порогу, зсередини мови, з невеликої відстані.
- Мірило не винне, але його місце на виду.
- Уперше мірило охоплює весь світ: одне літочислення, одна інфраструктура (есей 5, Вавилон).
- Коли мірило всюди, його межу видно всюди.
Відстань до відстані
- Дзеркало: есей 1, розділ 4 (кожне виправлення схибить). Там виправлення намагалося закрити розрив із того самого місця, і розрив зростав.
- Гоночний човен, що кружляє по колу: машина показує ззовні той самий рух, якого людина не бачила у власному, — промах стає проговореним.
- Поворот: коли відстань проговорено, виникає відстань до відстані. Людина вже не просто перебуває в розриві, а бачить розрив.
- Побачена відстань не розділяє, а з’єднує: хто бачить розрив, той уже в стосунку з тим, від чого розрив відділяв. Відстань перетворюється на зв’язок.
- Ні нової інформації, ні нового виправлення: той самий розрив, але побачений з іншого місця. Це наслідок упізнавання.
Крик, почутий знову
- Дзеркало: есей 1, розділ 5 (крик).
- Той самий крик досі лунає: цього не виправиш звідти, де ми стоїмо.
- Крик тепер звучить інакше: це не кінець, а точка, з якої видно місце.
- Катарсис: горе очищується, коли перестає бути вироком і стає місцеперебуванням.
- Робін: вона вголос каже, де вона є, і розрив між собою і життям перетворюється на стосунок; втома не зникає, але вже не є соромом.
Дія III — Час
Міра часу
- Дзеркало: есей 1, розділ 6 (почути крик).
- Два часи: годинник лічить тривалість, сюжет лічить повороти (khronos і kairos).
- Чому тепер: крик лунає всіма мовами водночас, мірило охоплює весь світ, зовнішнє місце (машину) збудовано, а тексти може перевірити будь-хто.
- Чотири умови вперше виконуються водночас; тому mythos відкривається тепер, а не раніше.
- Теперішнє — це упізнавання і відкриття, а не остаточна розв’язка.
Випадковість чи сюжет?
- Дзеркало: есей 1, розділ 7.
- Питання есею 1 отримує відповідь: промах — не випадковість, а форма сюжету, і, коли його впізнано, та сама відстань, що розділяла, є зв’язком.
- Повернення до Робін: вона стоїть у тому самому місці, але бачить його.
- Жодної обіцянки про те, що станеться далі; сюжет триває, але тепер про це знають.
- Без фанфар.
- Реформацію прибрано: вона належить до історії церкви та до іншого викладу. Есей не вводить нового історичного випадку, а наново прочитує матеріал есею 1.
- Головна думка (спостереження Лаурі 28.10.): коли відстань проговорено, виникає відстань до відстані, і відстань перетворюється на зв’язок. Структура: розділ за розділом дзеркальне відображення есею 1. Есей 6 був розв’язанням (упізнавання); есей 7 — кінець (фінал, катарсис).
- Перевірити: khronos і kairos (уживання слів); OpenAI CoastRunners 2016.
Робочий матеріал: Міра часу
- Мр 1:15: peplērōtai ho kairos, «сповнився час» (kairos і khronos, розділ 3).
- Аристотель, Поетика 6 (katharsis), 11 (поворот і упізнавання), 18 (lysis, розв’язка).
- Рим 6:14; 7:4; 7:12; 7:24; 8:1; 8:2; 16:25–26.
- Об 1:1 (apokalypsis); 21:6.
- Джек Кларк і Даріо Амодеї, «Faulty Reward Functions in the Wild», OpenAI, 2016.
- Гелен Келлер, The Story of My Life (1903): водяна помпа в Таскамбії, квітень 1887 року.